ДО ДИСКУСІЇ З ПРИВОДУ СПІВІСНУВАННЯ НАРОДНОЇ ТА ІНШИХ ФОРМ ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ ОБ’ЄКТИ

Анотація

Мета. Метою статті є обґрунтування авторського підходу до вирішення проблеми співіснування народної, державної, комунальної та приватної власності і формулювання пропозицій із вдосконалення нормативно-правового регулювання права власності на природні об’єкти. Методи. Методологію дослідження становлять такі методи наукового пізнання, як системно-структурний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, інтерпретації, дедукції, індукції, аналізу, синтезу та ін. Результати. У першому розділі статті автор об’єднує наявні наукові підходи до розуміння права власності народу України у дві концепції та іменує їх концепцією заперечення народної власності та концепцією визнання народної власності. В межах кожної з них автор виділяє два основні напрями, кожному з яких відповідають певні варіації головної ідеї концепції. Окреме місце автор приділяє обґрунтуванню нежиттєздатності концепції заперечення народної власності, оскільки вона суперечить чинному законодавству і теорії права. Автор доводить, що всупереч концепції заперечення народної власності народ України є правовою категорією, суб’єктом права і суб’єктом права власності, представницька демократія не позбавляє народ України статусу носія прав, припущення з приводу недоцільності існування народної власності є сумнівним, а довільне тлумачення Конституції України та її фігуральне розуміння – неприпустимим. Автор вважає, що існування концепції заперечення зумовлене як проблемами нормативно-правового регулювання, так і не досить серйозним відношенням та сприйняттям народу як джерела влади та суб’єкта права. У другому розділі автор розглядає особливості та недоліки нормативно-правової регламентації права народної власності на природні об’єкти та формулює пропозиції з приводу її удосконалення. Автор обґрунтовує спосіб вирішення проблеми співіснування народної з іншими формами власності на природні об’єкти. Висновки. У висновках автор вказує, що об’єктами права власності народу є окремі категорії земель (включаючи землі природно-заповідного фонду) і лісів, що мають найвищу цінність, надра, водні об’єкти, атмосферне повітря, визначені у законі об’єкти тваринного і рослинного (які ростуть на землях народної власності) світу. Вони відмежовані від об’єктів, що можуть перебувати у власності інших суб’єктів, за критерієм цінності, значення та категорії природних об’єктів. Однак їх нормативно-правова регламентація потребує удосконалення, а саме мають бути виправлені допущені у нормативно-правових актах колізії, прогалини та невідповідність Конституції України. Необхідно також узгодити між собою положення ст. ст. 13–14 Конституції України, оскільки їх неоднозначність, можливість подвійного тлумачення та непослідовність викладу суперечать правилам нормотворчої техніки, створюють перешкоди у реалізації прав та свобод громадян та зумовлюють неоднакову практику застосування нормативних положень.